9-й марш-кидок «100 км за 24 год.» 14-15 травня 2016 р.
ЗАПРОШУЄМО ВСІХ ЛЮДИНИХ І СИЛЬНИХ ДУХОМ НА 9-й СВЕРХМАРАФОНСЬКИЙ МАРШ-КИД «100 км за 24 години» !
Для тренування Сили Духу, Волі до Перемоги, багатирського здоров’я, залізної витривалості, чуйності, Доброти, для турботи про Друзі, вміння ефективно та переможно працювати в команді!
14-15 травня 2016 року об’єднання П.О.Р.Т.О.С. (Поетизоване Об’єднання Розробки Теорії Загальнонародного Щастя) для мирного об’єднання різних рухів, організацій, угруповань, і для пропаганди здорового способу життя (без пияцтва, куріння та лихослів’я, що руйнують генофонд країни) — проводить традиційний туристичний марш-кидок 24 години».
«Сотка» стартуватиме з учгоспу С.П.А.Р.Т.А. (за адресою: м. Люботин Харківської області, сел. Караван, вул. Берегова, буд.1. Пам’ятайте, що в наш час наша черга захищати Країну та Людство, дуже багато залежить саме від нас – від наших думок, слів та Дій! Тому важливо багато діяти у правильному напрямку, багато вчитися, багато допомагати, мати чудове здоров’я та чудовий колектив однодумців!
«Кілометри — за плечима…» На сотці в Одесі 5-6 квітня 2014р.
Подолаючим дистанцію необхідно розвинути середню швидкість 100: 24=4,1 км/год. Переможцем вважається кожен, який подолав 100 км. дистанцію. Протяжність траси 5 км від учгоспу С.П.А.Р.Т.А. у бік Київського шосе, сел. Манченки за маршрутом «туди і назад», всього 10 км, — і так 10 разів. Харчування та питво – у СПАРТІ у стартовому таборі, де під час марш-кидка завжди можна попити, поїсти, поспати, за бажання поставити намет і розміститися в ньому. По закінченню марш-кидку – запрошуємо всіх учасників поспівати добрі Людські пісні та взяти участь у товариському футбольному матчі між партіями (які вже дійшли!), демократичного, комуністичного та інших напрямків.
Випробуйте себе — подолайте хоча б частину дистанції для зміцнення рівня здоров’я і сили Духа, — адже вони знадобляться у боротьбі за тверезу і Щасливу Країну! В наш час це дуже і дуже важливо, особливо бойовий переможний Дух, який допоможе впоратися зі всіма життєвими складнощами !!!
Не забудьте шапочку. Ваша голова потрібна країні! рівні сонячної радіації УФБ, пов’язаної з руйнуванням озонового шару, дуже великі. Бажано заздалегідь обміркувати екіпірування: зручне взуття, одяг за погодою.
Перед стартом сотки у травні 2013 р. у СПАРТі[/caption ]
Запрошуємо також на громадських засадах фото та відеокореспондентів та волонтерів для підготовки марш-кидка (начебто і готуватися особливо нічого, але в момент самої сотні бувають моменти, коли хотілося б, щоб про те чи інше вже хтось подбав, бо долати треба буде незвичайну втому)))…
Подробиці можна уточнити за телефонами 067-570-28-63 Тамара Костюк , 067-574-44-54 Ольга Широка
Договорилися…(«Чорноморські новини» 26 квітня 2014 г.)
Розділилося суспільство : одним — Росію подавай, іншим — Європу. На Захід тягне, бо ж там європейські цінності: культура, рівень життя, соціалка, свобода — все вабить. І так багато про те говорили, що договорилися…

Розділилося суспільство на дві барикади. То стояла барикада із палаючими шинами на столичному Майдані, де люди вимагали покращення. А тепер-от стоять люди (маю на увазі не засланих і не проплачених) за барикадами на сході країни і вимагають… покращення.
І під покращенням вони мають на увазі одні і ті ж цінності — життя без хабарництва, без режиму, що призвів і призводить країну до злиденності. То, виходить, за одне і те ж стоять по обидва боки барикад? Стоять, бо наболіло?
То чому ж вони по різні боки барикад?
А тому, вважаю, що надто часто проводили різницю між нами-ними, Росія-Європа, той-сей… Настільки часто, що ми уже й забули: брати — то ми, українці. Найрідніші і найкровніші брати.
Зацікавило поняття «європейські цінності». Ось, із останніх звинувачень: відстоюють українці добробут, порядність тощо — значить, за європейські цінності, значить, «европейский продажний пес» уже. А спитай у тих протестуючих: «Де та Європа знаходиться?», «Де та Франція, Німеччина?», «Якою мовою в Італії розмовляють?»… Гадаєте, всі знають відповідь на ці запитання? Ой не всі!..
Ось іще одне тавро всіх поголовно прихильників Євромайдану: «бандеровєц» (чи, як нині від абсолютного незнання історії кажуть апологети Росії, аж до її президента, «бендеровєц»). А тим часом врізалася у пам’ять відповідь одного з одеських євромайданівців: «Такой вот я бандеровец, что стою на Майдане каждый день, а при этом ни о Шухевиче, ни о Бандере практически ничего и не знаю. И язык мой, родной, которым пользуюсь, — русский. Бандеровец? Пусть будет так. И стоять буду…»
То, може, годі казати «європейські цінності»? Бо сьогодні це вже якесь таке кліше, що роз’єднує. Ну, чому це — європейські цінності? Це ж загальнолюдські цінності! До них прагнемо, їх хочемо! Навіщо кидатися словами, що роз’єднують суспільство?
Та попи всі оті — «Де?», «Чому?» і «Навіщо?» — найбільше непокоїть найголовніше питання: то ми самі до конфлікту договорилися чи нам нав’язали цю різновекторність думок ззовні, заздалегідь готуючи підґрунтя для суперечки?
Є над чим думати!
І думати, і говорити.
І люди заговорили.
Ось приклад. Святослав Вакарчук замінив «співочі» гастролі на «розмовні». Їздить Україною. Зустрічається зі студентами, з викладачами і розмовляє про те, що й чому сталося в нашій країні. Бо, каже, наразі такі дискусії потрібніші рідному народові, аніж концерти.
Об’єднуються люди. Представники різних країн об’єднуються, аби поговорити з українцями про те, що непокоїть, що болить. Як-от у рамках спільного з росіянами проекту «Україна єдина». Прості люди просто курсують Україною, зустрічаються з тими, хто стоїть по оби-два боки барикад. До якого висновку дійшли учасники проекту? Антимайданівці та євромайданівці, за їхніми спостереженнями, стоять за одне і те ж. Але чому нема між ними контакту? Бо конфлікт підігрівають ззовні? Бо з’явилося багато «проплачених»? Чи, може, тому, що й не стараємося один одного почути?..
Втім, не про це планувала писати. Хотіла розповісти, як до нашої редакції посеред напруженого робочого дня завітали незнайомці — двоє жінок і чоловік. Прийшли і кажуть: «давайте поговоримо»… Як завжди, вільного часу катма, маса справ, з якими треба впоратися… Та дуже чемні і впевнені в собі люди так повели бесіду, що «кількахвилинна» розмова промайнула, як мить, а при цьому тривала більше години. Нам, людям, таки є про що говорити!

«Хочеш бути щасливим — бігай!» — і вирішили долучитися до славнозвісної «Одеської сотки» 5-6 квітня 2014 р.
Роззнайомилися. Одна із наших гостей — Тамара Костюк — приїхала з Харкова, а Юлія Приведенна та Юрій Васькін завітали в Одесу з Росії. Усі троє представники формування «Факел-Портос». Ідея їхня проста — міжнаціональна інтеграція на основі загальнолюдських цінностей (зверну увагу на формулювання — не європейських, не російських чи ще якихось, а загальнолюдських). Які це цінності, детально розкриває «формула щастя», створена колективом альтруїстів, це: енергія — рівень енергійності, активності, здоровий спосіб життя; соціальний коефіцієнт — рівень інтелекту, розуму, вміння правильно обрати свій життєвий шлях; час — життєвий досвід; організація — уміння розпоря-джатися власним часом, життям, самоорганізація, об’єднання з друзями, однодумцями тощо.
Тобто, людина повинна займатися спортом, не мати згубних звичок, а значить, у неї буде міцне здоров’я, сильні діти. Попри це людина має дбати і про свій внутрішній світ, розвиватися, вчитися, думати, аналізувати, і ці знання, що переливаються уже в потужний життєвий досвід, вона має передавати дітям, ретранслювати в суспільство. І ще людина має вміти правильно розпоряджатися власним часом, шукати однодумців, разом з якими передавати ці знання далі, ширшому загалу. Бо ж користі з того, що, скажімо, група дуже розумних і розвинутих людей постійно спілкується лише між собою, — для країни замало.
«Ми за те, щоб Україна, Росія і Білорусь інтегрували в єдиний простір людяності. За секунду, хвилину, місяць — це неможливо. Але з роками можливо це обговорювати і знайти спільне. Не кричати, що у нас все різне, різне, а знайти спільне. Адже те, що ми різні, — це ж дуже добре!» — ділиться ідеями об’єднання Тамара Костюк.
А щодо їхньої «формули щастя», то, на думку гостей, вона має бути не лише теорією. Її, вважають, варто вивчати у садочках, школах. «Це ж так важливо, щоб дитина, яка тільки вчиться ходити, читати, вже вивчала ці принципи, в основі яких закладені загальнолюдські цінності», — вважає Тамара Костюк.
Варто, мабуть, зауважити, що до нашого міста ці люди приїхали не випадково, а, сповідуючи здоровий, енергійний спосіб життя (одне із гасел формування, до якого вони входять, — «Хочеш бути красивим — бігай!»), вирішили долучитися до славнозвісної «Одеської сотки».

41-а одеська сотка стартує
А насамкінець все ж повернуся до початку своїх роздумів. Кожен з нас по-своєму бачить власне майбутнє. Та наскільки б різними не були наші бачення, всі вони мають спільну основу, бо ж кожен з нас прагне до одного й того ж — кращого життя, здоров’я і миру. То чому ж так важко порозумітися? Може, таки пора навчитися домовлятися і разом досягати кращого життя для себе особисто і для суспільства загалом?
Інна ЯКИМЕНКО
Обличчя України напередодні Смути. «Нью-Йорк Таймс» 18 квітня 2014 р.
Фестиваль HotDocs представлятиме фільми, зняті в Україні. У тому числі фільм «Теорія Щастя» Григорія Гана.
Том Ростон, 18 квітня 2014р.

Міжнародний кінофестиваль документальних фільмів Hotdocs в Торон/
У липні 2010 року молоді, добродушні українці зайняли Київський Майдан Незалежності на концерті поп-музики та звуків техно.
«Це було ніби вперше у світі і здорово – це могло статися лише у мирній країні», — розповідає Джесіка Орек, режисер-документаліст із Америки, яка знімала там фільм. «Це був не Париж, але і не відчувалося, що країна на межі саморуйнування».
За останні кілька років хвиля кінематографістів-публіцистів побувала в Україні, щоб розповісти різні історії, включаючи відео-есе пані Орек з історії, страшилкам та легендам – «Подолання Відьми Баби-Яги», і більш прямі та правдиві описи, як «Люби мене » — про шлюбне листування; «Теорія Щастя» — досліджує утопічну комуну; та «Україна – не бордель», який показує активісток феміністської групи.
Ці документалки, так само як «Труба» та «Щоденне повстання», які частково знято в Україні, відкривають кінофестиваль таким сплеском, що означає: «документалісти дуже інтуїтивні», — сказала Шарлотт Кук, програмний директор фестивалю Hot Docsв Торонто, що починається у четвер, де будуть представлені всі ці картини. «У цих розповідях добре відчувається як те, що відбувається, а й те, що станеться потім».
«Принадність документалістики в тому, що вона подає контекст», — каже вона. «Від цих розповідей вам прояснюється, чому ці люди і ця країна так подобаються».
Стало поширеною думкою, що важко знайти на планеті куточок, в якому б не колупалися документалісти (дякую зростанню популярності цього заняття та доступності кіноапаратури). Само собою зрозуміло, невдовзі більшість найменших поворотів історії виявиться на плівці. В Україні ці документалісти побували до нинішньої кризи, яка почалася з протестів на Майдані Незалежності в листопаді 2013 і призвела до відставки президента Віктора Януковича та анексії Криму Росією.
«Було якесь внутрішнє вирування», — каже пані Орек, чий фільм починається із заголовка, який лукаво заявляє ніби це місце – «Східна Європа згодом після 20-го століття» (вона знімала в різних країнах колишнього Східного блоку, і також у Росії). «У слов’янському фольклорі страшні речі можуть траплятися на межі пробудження, у п’янці, будучи в собі чи поза собою. Україна – одна з таких граней між Сходом та Заходом».
Але, навіть торкнувшись у своєму фільмі такої великої теми, вона не уявляла, що станеться. «Це змусило мене відчути свою нікчемність», — заявила пані Орек.
Кітті Грін, режисер з Австралії, яка відправилася в Україну, з 2011 по 2013 зняла «Україна – не бордель» про Фемен — протестну групу, яка використовує шокуючу тактику у відстоюванні прав жінок, була поінформована краще. У фільмі є пророча сцена, в якій активістка відносин між Україною та Росією уподібнює свої відносини з чоловіком:
«Як дружина, яка залежить від чоловіка, який пиячить і б’є її, а наступного дня вибачається, вона каже: «Нам треба припинити стосунки». Але стосунки не такі вже й погані».
У процесі зйомки пані Грін розповідає: «уряд став більш репресивним по відношенню до дівчат і все більше боялися. Зміни стали очевидними». Будучи серед феміністок, пані Грін стала свідком «деяких зрушень у свідомості людей» – як старі бабусі вітали активісток.
Режисер із Лос-Анджелеса Джонатон Нардуччі відчував деяку напругу, коли знімав «Люби мене» у 2011-2012. Він наймав помічників киян, які допомагали йому в організації зйомок. Вони говорили українською, що бентежило його російськомовних персонажів.
Як і пан Нардуччі, Григорій Ган, режисер «Теорії Щастя», не вражений нинішньою ситуацією. Пан Ган, який живе у Канаді, але походженням із Росії, вивчав альтернативні об’єднання, що з’явилися після розпаду Радянського Союзу.
«Після розпаду люди відчували себе втраченими», — каже режисер. «На побутовому рівні вони не знали, як їм бути у цій ситуації».
[caption id="attachment_902" align="aligncenter" width="500"]
Учасники об’єднання ПОРТОС в Україні, у фільмі Григорія Гана «Теорія Щастя». фото Григорія Гана
У фільмі пана Гана – він приєднується до колективу, який називається ПОРТОС (Поетизоване Об’єднання Розробки Теорії Загальнонародного Щастя) та зображує спроби покращити світ сумнівними засобами. «Зростання такого роду об’єднань – сигнал соціальної кризи», — сказав Ган.
Він, як і всі інші режисери, опитані на цю тему, вважав за краще не проводити прямі паралелі між своїми фільмами та недавніми хвилюваннями в Україні.
«Якщо люди бажають об’єднатися – це їхня справа», — сказав Ган. «А я намагався, наскільки можна, бути делікатним. Я не хочу і намагатись дати негайні відповіді на політичну ситуацію».
Пані Грін сказала, що її справа не репортаж про події, а оповідне оповідання. «Мій фільм — це серія особистих портретів», — заявила вона.
Пані Орек сказала, що ЗМІ розфарбують те, що відбувається в Україні в чорне і біле. «Але насправді так буває рідко», — додала вона. «Документалісти можуть розповісти про зону сірого».
Ніхто з режисерів не сказав, що доповнить свій фільм новими сценами або посиланнями на поточні події, як вчинила Джехан Нужаїм зі своїм фільмом 2013 «Площа» — про повстання в Єгипті.
Для режисерів нового документального кіно моменти, емоції, життя людей, показані у їхніх фільмах не можуть бути зведені до тимчасових позначок подій на стрічці новин.
«Мій фільм не про текучку», — сказала пані Орек. «Я дуже хочу, щоб він залишився у вічності на будь-який час».