Караванське щастя загальнонародного значення.

Стара глинобитна, мабуть, найбідніша в селі хата і застарілий сарайчик — ось і все, що залишилося від бабусі Тамарі Костюк, уродженці села Караван Харківської області. Зараз удома вже давно немає – спадок перетворився на Сільськогосподарську Поетизовану Асоціацію Розвитку Трудової Активності, або навчальне господарство СПАРТУ, організоване у 1996 році активістами – студентами престижних харківських і навіть московських вузів (зокрема, Московського). ) з поетизованого об’єднання розробки теорії щастя (ПОРТОС). По суті, це приватне фермерське господарство. Причому історія його створення розпочиналася з абрикосів.

Торгують зброєю і роблять Нових Людей.
Люди в Каравані переважно працюють на спирт заводі, може, тому завжди веселі. Але поява 9 років тому на своїй території «чужинців», які створили фермерське господарство, пропагують здоровий спосіб життя, місцеве населення не однозначно сприйняло.
Господарські селяни схвалюють та підтримують починання молодих хлопців та всіляко їм допомагають. А ось ті, хто любить продукцію спиртзаводу, незадоволені: понаїхали, ми, мовляв, тут усе життя живемо і нічого не нажили, а ці чужинці господарство розвели. І при будь-якій нагоді погрожують вирізати корів, якщо ті ще раз з’їдять або витопчуть кущик біля двору. Деякі називають їх альтруїстами, вкладаючи в це слово якийсь негативний сенс, і кажуть, що вони торгують не лише м’ясом та молоком, а й зброєю. «Звичайно, диму без вогню не буває, – розповіла член колегіального правління учгоспу СПАРТУ Ольга Широка. – Колись довелося купити газовий балончик, щоби охороняти своїх вихованців. А інакше що може зробити 18-річна дівчина проти 40-річного п’яного чоловіка? От і пішли по селу чутки». А взагалі хлопці мирні, освічені, всі намагаються вивчити та пізнати, співпрацюють та обмінюються досвідом із фермерами не лише Харківської, а й Полтавської, Сумської областей. Крім того, бували вони і в Польщі, де знайомилися з особливостями місцевого господарювання.
В учгоспі все вирішується колегіально. До колегії входять 5-10 осіб, студентів та випускників Харківського інституту ім. В. Н. Каразіна (геофака), інженерно – педагогічного університету. Щоправда, поки що немає людей із сільгоспосвітою. «Ми шукали один одного в різних місцях: на вулицях, в інститутах, — згадує Ольга Широка, — цікавимося, як усе в житті влаштовано, зокрема й сільське господарство». Якщо людина відірвана від землі, вважають «спартанці», навряд чи вона може чогось досягти. Господарство- це альтернативний пошук щастя у єднанні з природою, спроба реалізувати можливість нагодувати всю країну».
Але незважаючи на демократизм у господарюванні, існує загалом умова поділу праці: Микола Локтешов разом із Геннадієм Благовим займаються технічним забезпеченням, Ольга Широка відповідальна за відділ кадрів, а також розповідає тваринництвом. Спадкоємиця всього цього «добра» Тамара Костюк вирішує організаційні питання щодо взаємодії та співпраці з місцевими фермерами, до того ж входить у всі виробничі процеси. «У нас немає поділу обов’язків, ми ніколи не ставили собі такого завдання. Все робимо спільно, — каже Оля. – Я можу займатися технічними питаннями та тваринництвом, рослинництвом та пошуком робочих рук». Але зазвичай з робсилою проблем не виникає: допомагають знайомі, друзі, родичі.
Надалі хлопці бачать своє фермерське господарство якимось симбіозом, де паралельно функціонують виробнича та навчальні бази. «Щоліта до нас приїжджають до 100 дітей та молодих людей з усіх регіонів України (Харків, Донецьк, Полтава, Крим) та Білорусі, – розповіла Ольга Широка. – Це переважно люди, які підтримують рух розробки теорії загальнонародного щастя, які цікавляться, як влаштоване життя». Тут відпочивають і вчаться доїти корів, робити сир, сметану, олію; вивчають як що зростає, і пізнають економічні основи функціонування сільгосппідприємства за ринкових умов Люботина. Розпорядок дня розписаний за Піфагорійською системою до дрібниць: коли снідають фермер та тварини, коли відбій.
Козлята гинули прямо на руках.
Історія учгоспу СПАРТУ розпочалася у 1992 році і пов’язана з… абрикосами. Якось ми дружною компанією вирушили збирати абрикоси та зайшли до одного з будинків попити води. Хазяїном виявився фермер, господарем виявився фермер, який запропонував на нього попрацювати, – згадала Ольга. – Так пропрацювавшись ми в нього 4 роки, багато чому навчилися, до того ж заробили цибулю, буряк, моркву, а потім вирішили спробувати». І з 1996 року хлопці вивчають секрети ведення фермерського господарства, мріючи створити рентабельне підприємство. Зв’язки з фермером з-під Мерефи не втрачали та постійно консультувалися.
Перші роки було тяжко досвіду мало, треба починати з чогось простого. Спочатку завели кізок. «За ними доглядати простіше, і їдять вони менше корів», — згадує Микола Локтешов. Ютіли хлопці в похилим бабусиному будинку разом із 30 кізочками та трьома свинками. Так пережили першу зиму. На другий рік сіном запастися не вдалося: було дощове літо, і воно попріло. В середині зими довелося купувати солому, а це поганий корм для кіз: вони хворіли. «Тієї зими був великий відсоток втрати молодняку, розповів Микола, — козенята гинули у нас на руках через те, що «мати» не могла дати молока. Із 30 залишилося 26. Так пережили другу зиму. Незабаром вирішили укрупнюватися. Збудували хлів, запасли сіна з урахуванням і на корову. Стали продавати кізок. Якось приїхали на ферму індуси. Їм потрібен був «козель». В Індії корова є священною твариною, а вони виявилися ще й мусульманами. Тому залишалося харчуватися лише м’ясом «козеля». Загалом спільними зусиллями «спартанці» розжилися на корову.
Зараз в учгоспі сім дійних корів, 7 бичків. Імена у тварин царські та символічні — наприклад, Еспера (надія), Вінка (перемога). Адже як корову назвеш, так і проживе, вважає Микола. У день рогаті красені дають до 150 л молока, яке фермери продають на ринку в Люботині, а у своєму міні цеху з переробки молока виробляють сир, вершки та бринзу. М’ясо притримують до квітня, коли піднімуться ціни. Мешкають корови та бички по сусідству зі свинками Вікторією та Пацей (з есперанто – мирна) у великому корівнику «Лікруг», названого на честь ідеолога давньогрецької Спарти. Є дві кітні кізочки та козел Пілат, яких утримують у сараї з поетичною назвою «Пушкін» разом із баранчиком Бяшкою. Дві конячки — мати і дочка (Блокада і Рапіда) — розмістилися в оселі співака рязанського села, сараї «Єсенін». Загалом у фермерському господарстві поетизовано все: Шевченківський «Заповіт» висить на дверях корівника, а в самому господарстві розвішано портрети відомих поетів та філософів – від Гоголя до Соловйова. І хоча щороку господарство збільшується вдвічі, у хлопців безліч ідей: хтось хоче відкрити цех з виробництва морозива, хтось – розводити павичів. Але головне це підвищення рентабельності підприємства за рахунок механізації праці. Найближчим часом технічний керівник планує встановити транспортер. Минулого року СПАРТА спрацювала в нуль. Микола, який приїхав із Росії, прикладом ведення сільського господарства вважає досвід запорізьких козаків. І хоча основний вид діяльності учгоспу – тваринництво, вирощують хлопці картоплю та ячмінь.
Зараз сільське господарство в країні, на думку Миколи, багато в чому збиткове, бо функціонує за старими радянськими законами і не підтримується державою. «У Росії є програма підтримки сільгосппідприємців. Коли до села приїжджає молодий фахівець, йому надають житло та гідну зарплату, — розповів він. Хотілося б з боку української влади побачити такі самі кроки. Інакше який сенс у зміні керівництва. Адже ніхто за нас у полі не працюватиме! Просто ентузіастів, готових кинути міське життя заради кізок, корів, свинок, гусей тощо, мало»
Багато «спартанців» називають диваками, сміються. А мені приємно почуватися потрібним, – каже Микола. – Невже було б краще, якби я ходив тусовками і доводив, що я крутіший за тих, хто їздить на «Мерседесах». Я приїжджаю на ринок на старенькому «Москвичі», і душа радіє, коли дякують за молоко».
Тільки настане весна, біля Спарти товпиться народ не лише з Каравану, а й із сусідніх районів. Одним потрібна насіннєва картопля, іншим – кабанчик. Ось воно, щастя: нагодувати мешканців найближчих сіл. Це, звісно, ​​не вся Україна та навіть не Харківська область. Але в перспективі чому б не зробити Караванський варіант щастя загальноукраїнським?!!

Олена КУРЯЧА

Тижневик №14(264) 8-14 квітня 2005р.