Міжнародний кінофестиваль документальних фільмів Hotdocs в Торон/

У липні 2010 року молоді, добродушні українці зайняли Київський Майдан Незалежності на концерті поп-музики та звуків техно.

«Це було ніби вперше у світі і здорово – це могло статися лише у мирній країні», — розповідає Джесіка Орек, режисер-документаліст із Америки, яка знімала там фільм. «Це був не Париж, але і не відчувалося, що країна на межі саморуйнування».

За останні кілька років хвиля кінематографістів-публіцистів побувала в Україні, щоб розповісти різні історії, включаючи відео-есе пані Орек з історії, страшилкам та легендам – «Подолання Відьми Баби-Яги», і більш прямі та правдиві описи, як «Люби мене » — про шлюбне листування; «Теорія Щастя» — досліджує утопічну комуну; та «Україна – не бордель», який показує активісток феміністської групи.

Ці документалки, так само як «Труба» та «Щоденне повстання», які частково знято в Україні, відкривають кінофестиваль таким сплеском, що означає: «документалісти дуже інтуїтивні», — сказала Шарлотт Кук, програмний директор фестивалю Hot Docsв Торонто, що починається у четвер, де будуть представлені всі ці картини. «У цих розповідях добре відчувається як те, що відбувається, а й те, що станеться потім».

«Принадність документалістики в тому, що вона подає контекст», — каже вона. «Від цих розповідей вам прояснюється, чому ці люди і ця країна так подобаються».

Стало поширеною думкою, що важко знайти на планеті куточок, в якому б не колупалися документалісти (дякую зростанню популярності цього заняття та доступності кіноапаратури). Само собою зрозуміло, невдовзі більшість найменших поворотів історії виявиться на плівці. В Україні ці документалісти побували до нинішньої кризи, яка почалася з протестів на Майдані Незалежності в листопаді 2013 і призвела до відставки президента Віктора Януковича та анексії Криму Росією.

«Було якесь внутрішнє вирування», — каже пані Орек, чий фільм починається із заголовка, який лукаво заявляє ніби це місце – «Східна Європа згодом після 20-го століття» (вона знімала в різних країнах колишнього Східного блоку, і також у Росії). «У слов’янському фольклорі страшні речі можуть траплятися на межі пробудження, у п’янці, будучи в собі чи поза собою. Україна – одна з таких граней між Сходом та Заходом».

Але, навіть торкнувшись у своєму фільмі такої великої теми, вона не уявляла, що станеться. «Це змусило мене відчути свою нікчемність», — заявила пані Орек.

Кітті Грін, режисер з Австралії, яка відправилася в Україну, з 2011 по 2013 зняла «Україна – не бордель» про Фемен — протестну групу, яка використовує шокуючу тактику у відстоюванні прав жінок, була поінформована краще. У фільмі є пророча сцена, в якій активістка відносин між Україною та Росією уподібнює свої відносини з чоловіком:

«Як дружина, яка залежить від чоловіка, який пиячить і б’є її, а наступного дня вибачається, вона каже: «Нам треба припинити стосунки». Але стосунки не такі вже й погані».

У процесі зйомки пані Грін розповідає: «уряд став більш репресивним по відношенню до дівчат і все більше боялися. Зміни стали очевидними». Будучи серед феміністок, пані Грін стала свідком «деяких зрушень у свідомості людей» – як старі бабусі вітали активісток.

Режисер із Лос-Анджелеса Джонатон Нардуччі відчував деяку напругу, коли знімав «Люби мене» у 2011-2012. Він наймав помічників киян, які допомагали йому в організації зйомок. Вони говорили українською, що бентежило його російськомовних персонажів.

Як і пан Нардуччі, Григорій Ган, режисер «Теорії Щастя», не вражений нинішньою ситуацією. Пан Ган, який живе у Канаді, але походженням із Росії, вивчав альтернативні об’єднання, що з’явилися після розпаду Радянського Союзу.

«Після розпаду люди відчували себе втраченими», — каже режисер. «На побутовому рівні вони не знали, як їм бути у цій ситуації».

[caption id="attachment_902" align="aligncenter" width="500"] Учасники об’єднання ПОРТОС в Україні, у фільмі Григорія Гана «Теорія Щастя». фото Григорія Гана